Нужденне село

Хоч скасування кріпаччини у 1861 р. звільнило селян Російської імперії від поміщиків, воно не покращило їхнього економічного становища. Описи життя селян після розкріпачення нагадують нескінченний плач над їхніми бідами. Безпосередньою причиною деяких із них були хибні розрахунки архітекторів реформ.

Непоправною їхньою помилкою стало обкладення селян занадто великим фінансовим тягарем за умов кричущої обмалі землі. Крім обтяжливих виплат за свої наділи, селяни були вимушені платити подушний податок, а також непрямі податки на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби з металу і, що особливо важливе, на горілку. Під кінець XIX ст. урядова комісія доповідала, що з урахуванням компенсації за землю селяни сплачували у Нужденне село 10 разів більше податків, ніж дворяни. Навіть після скасування подушного у 1886 р. та компенсаційних виплат у 1905 р. більшу частину жалюгідних селянських грошей з'їдали непрямі податки.

Щоб виконати свої фінансові зобов'язання, деякі селяни або позичали гроші у заможніших сусідів, або, що особливо спостерігалося на Правобережжі,— у євреїв лихварів. Але оскільки проценти часто перевищували 150, селяни, як правило, тільки глибше в'язли у боргах. Інші намагалися продати отриманий ними незначний надлишковий продукт, але дрібне підприємництво не могло давати прибутку в ситуації, коли попит невеликий, ринки збуту віддалені, а ціни надто низькі. Врешті-решт, найбідніші селяни за надзвичайно низьку платню часто наймалися на роботу Нужденне село до своїх колишніх поміщиків чи багатих селян.

Зрозуміло, що хронічний брак грошей, характерний для 90 % населення України, мав значні наслідки для економіки. Більшість селян не могли дозволити собі купити ні додаткової землі для прирощення наділів, ні сучасного реманенту (вже не кажучи про машини) для підвищення продуктивності. На Ліво та Правобережжі близько половини селян не мали ні коней, ні якісного залізного реманенту. Селянин орач, упряжений в дерев'яний плуг, був на Україні звичайним явищем. Відсутність

достатньої кількості грошей ослаблювала внутрішній ринок України й перешкоджала розвиткові торгівлі, промисловості та міст, перетворюючи країну на застійну калюжу в економіці імперії.

Проте з точки зору селянина основною Нужденне село причиною його недолі був брак не грошей, а орної землі. Врештірешт без грошей можна ще прожити, роздумував він, а як прожити без землі? Крихітні наділи 1861 р., які на Україні були меншими, ніж будьде в імперії, ледве могли задовольнити скромні потреби своїх власників. А природна стихія ускладнювала ці проблеми до катастрофічних розмірів. У другій половині XIX ст. Російська імперія, як і більшість країн Європи, переживала демографічний вибух. Між 1861 та 1897 рр. її населення зросло з 73 млн до 125 млн. У 1917 р. Воно сягнуло 170 млн. На Україні чисельність населення за менш ніж 40 років зросла на 72%.

Оскільки більшість українців проживала на селі, демографічне Нужденне село зростання найяскравіше відчувалося саме тут. У 1890 р. на кожен акр орної землі Право і Лівобережжя.припадало майже вдвоє більше населення, ніж у 1860 р., що перетворило ці регіони на найгустіше заселені в Європі, з кількістю жителів на одному акрі орної землі вдвічі більшою, ніж в Англії. Чому ж стався цей раптовий стрибок? Передусім, завдяки поліпшенню медичного обслуговування, якому сприяли земства, різко зменшився коефіцієнт дитячої смертності, а це значною мірою сприяло зростанню населення. І все ж слід зауважити, що попри всі покращення у медичному обслуговуванні смертність на кожну тисячу жителів Російської імперії була вдвічі вищою, ніж її середній показник у Західній Європі Нужденне село.



Наслідки цих взаємопов'язаних проблем — перенаселення й нестачі землі — незабаром дали себе відчути в українському селі підвищенням цін на землю. У деяких регіонах, і насамперед у південних степах, у 1900 р. вони у тричотири рази перевищували ціни 1861 р., ще більше унеможлививши купівлю селянами додаткової землі, якої вони так нагальне потребували. Іншим наслідком перенаселеності стало безробіття. Підраховано, що у 1890-х роках наявна на Україні робоча сила сягала майже 10,7 млн чоловік. Із них сільське господарство потребувало 2,3 млн, а в інших галузях економіки працювало 1,1 млн. Решта — 7,3 млн, або 68 % робочої сили, становили надлишок і в величезній масі своїй були безробітними або не повністю зайнятими Нужденне село, практично ведучи напівголодне існування. Не дивно, що за рівнем життя українці залишалися далеко позаду Заходу. Наприклад, у 1900 р. середньостатистичний датчанин щороку споживав 2166 фунтів хліба, німець — 1119, а мадяр — 1264 фунти. Проте на Україні, де хліб являв собою вагоміший, ніж на Заході, компонент раціону, середньорічний рівень споживання становив лише 867 фунтів — і це в країні, яку називали житницею Європи.

Переселення на Схід. У відчайдушних пошуках землі селяни ладні були зробити все, щоб мати її більше. Один із способів полягав в обробці великої ділянки поміщицької землі без усякої плати взамін за право господарювати на меншому наділі. І хоч такий стан речей надто Нужденне село вже нагадував кріпацтво, багато селян не мали іншого вибору, як погоджуватися з ним. Радикальнішим виходом із ситуації була еміграція. Але на відміну від західних українців, яким у пошуках землі та роботи доводи лося пливти за океан, східним українцям не треба було виїжджати за межі Російської імперії. Вони могли суходолом дістатися (часто долаючи такі ж відстані, як між Східною Європою та Америкою) незайманих земель російського Далекого Сходу, особливо в басейні Амуру, у Приморському краї.

Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн українців. Суворі умови змусили багатьох повернутися додому. І все ж, незважаючи на це, у Нужденне село 1914 р. на Далекому Сході постійно проживало близько 2 млн українців. До того ж на Схід у пошуках земель переселилося вдвоє більше українців, ніж росіян. Таким чином, саме коли прерії Західної Канади освоювали західні українці з Габсбурзької імперії, східні українці орали землі Тихоокеанського узбережжя Росії. Це було виразним свідченням того, на що готові були українські селяни, аби отримати землю.

Розшарування селянства. Попри загальне безпросвітне становище селян деякі з них, як водиться, хазяйнували краще за інших. Унаслідок цього майнове розшарування між селянами стало помітнішим після реформи. Соціально-економічна структура українського (як і російського) села в сутності відповідала знаменитому вислову Олдоса Хакслі про те, що Нужденне село люди звичайно діляться на вищих, середніх та нижчих. Українське селянство згодом стало складатися з відносно багатших, яких називали куркулями; господарів середнього достатку, тобто середняків; та бідних селян, або бідняків.

Завдяки поєднанню натужної праці, ініціативності, землеробського таланту з (що досить часто траплялося) експлуатацією односельців близько 15—20 % селян удалося збільшити наділи й накопичити .деякі багатства, в той час як інші дедалі глибше погрузали у злиднях. Шлюби в межах своєї верстви допомагали куркулям збільшувати й протягом наступних поколінь утримувати свої володіння. Середній представник цієї верстви мав від 65 до 75 акрів землі, кілька коней та сільськогосподарську техніку. Вони часто наймали батраків і Нужденне село вели комерційне сільське господарство. Услід за Леніним радянські вчені особливо гостро засуджували цих селян,
розглядаючи їх як сільську буржуазію та експлуататорський клас. Проте багато за
хідних учених застерігають від перебільшення соціально-економічних розбіжностей
між куркулями та іншими селянами. І хоч куркулі й справді експлуатували бідніших
земляків, а ті часто їх ненавиділи і заздрили їм, куркулі вважали себе й продовжу
вали лишатися в очах інших селянами, які не мали жодного відношення до міщан чи

дворян. А біднота мріяла не про ліквідацію куркулів, а про те, щоб самим стати та
кими.

Середня верства селян була відносно великою і складала близько 30 % сіль
ського населення. Середнякові звичайно належало 8—25 акрів землі, чого Нужденне село виста
чало на те, щоб прогодувати родину. До того ж середняки часто мали кілька коней
та кілька голів худоби. Дуже рідко вони могли купити собі якусь сільськогосподар
ську техніку. Такі міцні й працьовиті середняки, з їхніми чепурними біленькими ха
тами, що самим своїм виглядом наче говорили про гордість господаря своєю влас
ністю й незалежністю, були особливо поширеними на Лівобережжі.

Але куди численнішими були бідняки. Складаючи близько половини усього се
лянства, вони або взагалі не мали землі, або ж займали всього кілька акрів, недостат
ніх для того, аби прогодуватися. Щоб не вмерти, бідняки наймалися до багатших
селян та поміщиків чи вирушали на пошуки сезонної праці. Сім'я Нужденне село могла збідніти з різ
них причин. Часто такі нещастя, як хвороба, смерть чи природні лиха, змушували
селян продавати частину, а то й усю свою землю, позбавляючи себе таким чином на
дійної економічної бази. Часом вони вичерпували свої ресурси внаслідок недбалого
господарювання. Нерідко лінощі та пияцтво доводили сім'ю до краю катастрофи.

В усякому разі, зі зростанням і так великої кількості бідняків у зовні мирному селі
стали зростати напруженість та невдоволення. Тому багато спостерігачів вважали,
що коли в Російській імперії і вибухне революція, то почнеться вона на селі.

Економічний занепад дворянства. Попри щедрі земельні наділи, фінансову під
тримку уряду й цілий ряд переваг та привілеїв дворянство Нужденне село також стрімко занепада
ло в період після 1861 р. Причина цього крилася головним чином у тому, що поміщики
не вміли перетворити свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства. Замість
вкладати гроші в техніку, вони витрачали їх на розгульне життя; призвичаївшись до
дармової кріпацької праці, вони не здатні були наймати собі допоміжну силу; а не
обхідних для успішного господарювання дисципліни, ініціативності та працьовитості
багато дворян просто не знали.

Щоб вирішити свої фінансові проблеми, дворяни брали позички. У 1877 р.
близько 77 % дворян мали великі борги, а тому багато з них продавали землі під
приємливим куркулям. Відтак між 1862 та 1914 рр. дворянські землеволодіння на
Україні зменшилися на 53 %. Однак це не стосувалося Правобережжя, де надзвичай
но Нужденне село багаті польські магнати могли легше долати труднощі і утримувати свої вели
чезні маєтки.

Доля дворянства свідчила про те, що традиційна еліта на Україні, як і в усій імпе
рії, поступово відходила у небуття. Продавши свої землі, дворяни переїздили до міст,
де ставали чиновниками, офіцерами чи представниками інтелігенції. Втім, вони й на
далі користувалися великими суспільними перевагами, і в їхніх руках аж до 1917 р.
перебувала більшість орних земель. Але дні дворянства як класу, що вже не мав вла
ди над селянством і поступово втрачав контроль над землею, були полічені.

Комерційне сільське господарство. Як не парадоксально, хоч українське село
терпіло від застою і занепаду, його роль як «європейської житниці Нужденне село» продовжувала
зростати. Це відбувалося завдяки тому, що невеликому прошарку дворянства разом
із підприємцями з інших класів удалося, всупереч загальним тенденціям, перетво
рити свої маєтки на великі агропідприємства, що постачали продукти на імперський
та закордонний ринки. Ненормальність цього становища вловив імперський міністр
фінансів Вишнеградський, котрий зауважив: «Недоїмо, але вивеземо!»

Однак експорт продуктів харчування мав обмежений і місцевий характер. У ньо
му брали участь лише деякі регіони України й ві.'іиінно невеликий відсоток насе
лення. Центром комерційного землеробства на поч і к \ XIX ст. стали степові її час
тини з відкритими землями й легким доступом до чорноморських портів. Ще навіть
до звільнення селян землевласники регіону активно збільшували посівні Нужденне село площі, вкла
даючи капітал у техніку й використовуючи найману працю. Після 1861 р., коли на
явна робоча сила зросла й стала рухливішою, а комунікації — досконалішими,
Україна взагалі й степові регіони зокрема збільшували виробництво продуктів хар
чування швидше, ніж решта імперії. На початку XX ст. 90 % основного експортного
продукту імперії — пшениці — припадало на Україну. Тут збирали 43 % світового
врожаю ячменю, 20 % пшениці та 10% кукурудзи.

Проте не пшениця була головною товарною культурою на Україні. Цю функцію
виконували буряки — основна сировина для виробництва цукру для імперії та ве
ликої частини Європи. В усій Європі важко було знайти землі, які краще, ніж Право
бережжя, задовольняли б потреби широкомасштабного вирощування цукрових бу
ряків, що глибоко вкорінилося тут Нужденне село до 1840-х років. Як і належало чекати, найбіль
шими цукроварнями володіли такі польські роди, як Браницькі та Потоцькі. До
«цукрових баронів» Правобережжя належали також росіяни,— наприклад, сім'я
Бобринських; українці — Терещенки, Симиренки та Яхненки, а також євреї — Брод
ські та Гальперіни. Водночас цінною товарною культурою на Лівобережжі був тютюн,

який покривав 50 % усього виробництва в імперії. По обидва боки Дніпра пошире
ною й прибутковою галуззю господарства стало виробництво горілки. З огляду на та
кий вирішальний вклад в економіку імперії не дивно, що Україну вважали її не
віддільною частиною.


documentaxzessn.html
documentaxzfacv.html
documentaxzfhnd.html
documentaxzfoxl.html
documentaxzfwht.html
Документ Нужденне село